Література та літературознавство на зламі епох

Анотація

Світ відображається не лише крізь репортажі у засобах масової інформації, які чітко ідеологічно профільовані, тож обіцянки в суспільних мас-медіа часто ідентично подібні на передвиборчі. Безсумнівно, що наука та мистецтво є також віддзеркаленням сьогодення. Як виявилося, навіть ці два «медіа» є складовою частиною ЗМІ, адже наука, яка в мас-медіа взагалі відсутня, власне не існує, не говорячи вже про мистецтво: мас-медіа встановлюють ціну картин чи претендента на бестселер серед книг. Очевидно, що така ситуація спричинена боротьбою за владу, яка є тотальною, а тому природно охоплює і сферу науки та мистецтва. Зрештою такий зв’язок не є безпосереднім, оскільки мистецтво, у своєму прагненні залишатися мистецтвом, зберігає в собі хоча б часточку своєї незалежності від влади, грошей, політики й ідеології, навіть якщо воно в них втручається, бо воно не може бути їхньою трансцендентною частиною. Це стосується і художньої літератури, белетристики. Проте її значення в наш час – порівняно з недавнім і давнім минулим – катастрофічно зменшилося. Художня література все менш частіше стає засобом для існування, вона втрачає свій суспільний авторитет; політика вже не боїться літератури, як цьому було раніше в тоталітарних системах. Однак література повинна шукати та знаходити людську ідентичність у різних сферах, зокрема у національній і мовній.

Люди поділяються на дві категорії: одні ще зберігають старий, сьогодні, можливо, вже застарілий, характер мистецтва як щось амбівалентне, багатозначне, де поряд співіснують гіпербола, літота, іронія, самоіронія, гротеск, абсурд, де немає однозначності, яку так полюбляють люди другої категорії. Адже однозначність – це смерть для мистецтва. Саме ця неоднозначність, іронія, а головне самоіронія, викликає захоплення у людей, які люблять мистецтво, фундаментальною ознакою якого не є норма, одна думка чи одне тлумачення, а свобода. А інколи й сама інтерпретація літератури може виявитися зайвою, спроможною підірвати силу мистецтва, бо руйнує саме мистецтво та його сутність, що часто буває ірраціональною, незбагненною,досить інтуїтивно вловлюваною: приблизно так, як хочеться пояснити, чому люди сміються з анекдоту, або пояснювати його смисл. Ось чому мистецтво невловиме у своєму розкритті, воно ковзке, його не можливо приборкати: інакше це вже не мистецтво.

Мистецтво взагалі й, зокрема, художня література – це болюча річ із гірким присмаком. Книга Старого Завіту, «Книга Проповідника» (Книга Екклезіястова), говорить про те, що де приховується багато мудрості, приховується і багато гніву, а той хто поширює мистецтво, поширює біль. Раніше письменники проголошувалися свідомістю народу. Однак, письменники не повинні бути лише свідомістю нації; було б достатньо, якби вони у всіх своїх проявах були голосом традиційних гуманістичних тем та ідей, література як застереження, а не ідилія, бо перестережлива картина нашого світу – це не лише справа рук ЗМІ, парафразуючи Павла Ейснера, мова та література – це храм і фортеця (вбачається у наслідуванні сталих традицій, а не їх руйнації, що, втім, само по собі означає плюралізм і відкритість світосприйняття). Поле для художньої писемності більш ніж широке. Hic Rhodus hic salta.

Література та літературознавство творять єдиний організм. Незважаючи на те, що сьогодні неодноразово ведуться дискусії про кризу і навіть загибель літературознавства у такій подобі, як ми досі звикли сприймати його, говориться і про кінець теорії літератури (наприклад, за словами британського професора болгарського походження Галіна Тіханова, концепція котрого має раціональне ядро), воно все ще залишається тут практично, тільки варіюються його методи і підходи, які пристосовуються до іншого літературного матеріалу. Саме воно може підтримувати, заохочувати та посилювати неоднозначність, яка лежить в основі всього мистецтва, а отже і художнього письменництва, оскільки, безумовно, спроможне вносити у наше життя як впевненість, так і постійну зневіру. Ця осциляція лежить в основі естетичної функції художньої літератури. Якщо і вона зникне, то по художній літературі та мистецтву загалом пролунає лиш подзвін (похоронний дзвін). Та, як йдеться у «Медитаціях» Джона Донна й за словами Ернеста Гемінґвея: «and therefore never send to know for whom the bells tolls; it tolls for thee.» (А тому не питай ніколи, по кому подзвін; він дзвонить по тобі).